На момент розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна стала третьою у світі країною за кількістю ядерної зброї, поступаючись лише США та Росії. Маємо усвідомити: Україна мала на своїй території радянську ядерну зброю, якою керувала Росія. Тактичну ядерну зброю Росія напівтаємно вивезла до себе, а в Україні залишились стратегічні балістичні ракети з ядерними боєголовками, націлені на США та інші країни НАТО, і стратегічні бомбардувальники, націлені на виконання завдань за океаном.

Ядерна зброя, що залишилася на території України, фактично перебувала під контролем Москви, «ядерна валізка» була у президента Російської Федерації. Керівництво України не мало доступу до кодів запуску, а отже, не мало б технічної можливості блокувати неузгоджений з ним запуск ядерних ракет з української території. Крім того, утримання й обслуговування ядерного арсеналу вимагало значних фінансових ресурсів і високотехнологічної інфраструктури. На початку 1990-х років Україна перебувала в стані
економічної кризи і не мала можливості самостійно забезпечити належне зберігання та обслуговування ядерної зброї. Пам’ять про Чорнобильську катастрофу була дуже свіжою, і людей лякала можливість ядерної аварії в ракетних шахтах з боєголовками.

Світова спільнота прагнула запобігти поширенню ядерної зброї. Зокрема, США та Велика Британія наполягали, щоб Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава. В обмін на відмову від ядерного арсеналу західні партнери обіцяли Україні політичну підтримку та економічну допомогу. Зокрема, США надавали Україні фінансування для демонтажу ядерної інфраструктури та утилізації боєголовок. Крім того, Україна сподівалася, що роззброєння відкриє двері для іноземних інвестицій і фінансової підтримки. Україна також прагнула стати повноправним членом
міжнародної спільноти й інтегруватися в європейські та світові структури.

Відмова від ядерної зброї демонструвала прихильність країни до принципів мирного співіснування та зміцнювала її міжнародний авторитет. Але головне, що Україна отримала запевнення у безпеці від ядерних держав, що було закріплено в «Меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» (Будапештському меморандумі) 1994 року, який разом з нею підписали США, Велика Британія та Росія в Будапешті. В Україні ці зобов’язання вважали юридичними гарантіями безпеки, адже в примірниках українською та російською у назві документа вжито слово гарантії (англ. guarantees); натомість у примірниках англійською вжито слово запевнення (англ. аssurances). Через це пізніше, після грубого порушення цих зобов’язань самою Росією, яка анексувала Крим і окупувала частину сходу України, зобов’язання інших підписантів угоди — США і Великої Британії — як гарантії безпеки
(guarantees) чи запевнення у безпеці (аssurances) стали предметом гострих дискусій. Війна Росії проти України продемонструвала обмеженість міжнародних запевнень безпеки без чітких механізмів їх реалізації.
Таким чином, рішення України відмовитися від ядерної зброї було зумовлене комплексом внутрішніх та зовнішніх факторів, серед яких відсутність реального контролю над ядерним арсеналом, економічні труднощі та технічні обмеження, міжнародний тиск, а також прагнення до інтеграції у світову спільноту. Хоча тодішні кроки здавалися виправданими, подальші події виявили вразливість країни перед зовнішніми загрозами і недосконалість
наданих запевнень у безпеці.