Протягом століть українська мова та культура піддавалися жорстким утискам і заборонам, спочатку з боку Російської імперії, а пізніше – Радянського Союзу. Сьогодні відомі понад 130 документів, які були створені московськими правителями та їхніми ідеологами впродовж останніх чотирьох століть для того, щоб знищити українську мову.

Чому ж Росія боїться української мови? Власна мова і культура є основою окремішності української нації, яка руйнує створені московськими ідеологами концепції «єдиного народу» і «єдиної та неподільної Росії». Російська імперія та Радянський Союз прагнули створити єдиний простір, де всі народи були б максимально асимільовані, ідентифікуючи себе з "російським народом" і розмовляли лише російською.
У XVII–XIX століттях жорстких утисків зазнавало українське книгодрукування: забороняли видавати книги українською, спалювали раніше і деінде видані книжки, а також архіви й бібліотеки. У 1718 році, ймовірно за наказом царської влади, було спалено архіви Києво-Печерського монастиря з манускриптами, яким було понад 700 років. У 1780 році було знищено бібліотеку Києво-Могилянської академії з 9 тисячами унікальних книг.

Забороняли ввозити українські книги з-за кордону, а цензура виключала будь-що, що могло сприяти розвитку українського національного духу. Заборонялося здійснювати богослужіння українською. У XVIII ст. російські царі видали низку наказів про заборону викладання українською мовою в освітніх закладах. Спеціальними інструкціями регламентувалося навіть дотримання російської вимови. Особливо відзначилася цариця Катерина ІІ, яка відкрито інструктувала своїх підлеглих русифікувати Україну, а українськомовних чиновників усувала з посад. Імперська влада вилучала оригінальні літописи з українських бібліотек і монастирів, натомість видавала книги з перекрученою історією, зокрема про походження української мови, відмовляючи їй в оригінальності.

Найжорсткішими заходами проти української мови в ХІХ ст. стали два документи з-поміж багатьох інших: 1) Валуєвський циркуляр (від прізвища міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва) 1863 р., який забороняв видавати будь-яку літературу українською мовою, аргументуючи це тим, що буцімто «ніякої особливої української мови не було, немає і бути не може» (зверніть увагу на цей «аргумент»: заборонялося те, чого начебто не існує); і 2) Емський указ (від назви німецького міста Емс, де його було видано російським імператором Олександром ІІ) 1876 р., який забороняв друк українською мовою
будь-чого, навіть текстів до нот, ввезення українських книг з-за кордону, а також постановку вистав та проведення концертів українською. Українських учителів професорів масово замінювали росіянами.

У XX столітті радянська влада продовжувала русифікацію України та винищувала українців. Після захоплення Києва в лютому 1918 року більшовики знищили 5 тисяч людей за українську мову. У 1930-х роках розстріляли сотні письменників і науковців, а також усіх кобзарів — носіїв унікальної епічної традиції. Аж до 1988 року діяла заборона на твори з українським національним змістом і згадки про голодомори. Дисертації українською мовою теж не дозволялися. Учителям російської мови платили більше, ніж викладачам інших предметів. Росія й сьогодні продовжує політику лінгвоциду: на окупованих нею українських територіях знищуються українські книжки, забороняється викладання українською, натомість завозяться російські підручники та вчителі. Знищення української мови залишається ключовим інструментом імперської політики Росії для асиміляції населення і контролю окупованих територій.