Питання мови й мовної політики в Україні вже багато років залишається предметом гострих дискусій. Час від часу звучать голоси окремих політичних сил (саме з їх боку ця тема активно «підігрівається») про те, що в Україні через мову зазнає утисків та чи інша частина населення. Цікаво, що 99% цих заяв лунають саме з боку представників проросійських політичних сил в Україні або й поза її межами.
Але що ж відбувається насправді і про що свідчать законодавство і статистика?
Насамперед, варто сказати, що Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» 2019 року чітко регламентує використання лише української мови в публічних сферах (державному управлінні, освіті, сфері обслуговування), проте не забороняє і не обмежує використання інших мов у приватному вжитку, медіа чи в релігійних практиках. Водночас Конституція України гарантує права нацменшин і вільне користування будь-якою мовою.
Офіційна статистика підтверджує ці положення. До прикладу, за даними МОН України у 2020-2021н.р. навчання в середніх школах відбувалося дев’ятьма мовами корінних народів і національних меншин (болгарською, кримськотатарською, угорською, румунською, російською тощо). У 622 школах функціонували класи з кількома мовами навчання – у 603 із них поєднували українську і російську мови. Крім того, ще 55 шкіл здійснювали навчання виключно російською мовою. Для порівняння: у Росії, де за офіційними даними проживає близько мільйона етнічних українців, у той самий період (2020–2021 н.р.) не функціонувало жодної школи з українською мовою навчання. Безперечно, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році мовна політика держави зазнала змін і нині спрямована на забезпечення максимально широкого використання української мови в усіх сферах суспільного життя.
Звідки ж походить міф про дискримінацію за мовною ознакою в Україні? Його витоки – у радянському минулому. Русифікаця у СРСР призвела до абсолютного домінування російської мови в усіх сферах життя, водночас українська сприймалася як «селянська», «примітивна» й «ненаукова», а коли після 1991 року Україна почала відновлювати і зміцнювати статус української як державної, частина населення, що звикла до російськомовного простору, сприйняла це як загрозу або «дискримінацію». Із початку 2000-х російські медіа послідовно просувають тезу про “утиски російськомовних в Україні”, а політику українізації називають “націоналізмом” або “фашизмом”. Саме мовне питання використала російська влада у 2014 році як центральний аргумент для анексії Криму й агресії на Донбасі, аргументуючи свої дії тим, що мовляв «російськомовних потрібно захищати».
Втім, аналіз законодавства, статистики та історичних передумов свідчить, що твердження про мовну дискримінацію в Україні є радше елементом політичної пропаганди, ніж відображенням реальної ситуації. Захист і популяризація державної мови є природним і закономірним кроком для будь-якої незалежної держави. Мовна політика України спрямована не на утиск інших мов, а на відновлення статусу української як державної після десятиліть русифікації.
Автор
Ольга Яцишина
Філологиня, кандидатка педагогічних наук, викладачка Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Досліджує інтернаціоналізацію вищої освіти та міжкультурну комунікацію.